У березні 2009 року,  в дні святкування 195-ї річниці з дня народження Тараса Шевченко, відбулося вшанування лауреатів Державної премії ім. Т. Шевченка, серед яких знане місце посів відомий харківський художник, один з фундаторів сучасної школи монументального живопису в Україні й Харкові - Віктор Миколайович Гонтарів.

Від редакції. Так починався матеріал, який ми готували як вшанування з нагоди великої державної відзнаки, але вийшло, що основні сили „кинули" на вихід номеру журналу „Аnima rerum", також з великою статтею, в якій лауреат-„шевченківець" Степан Сапеляк звертався до творчості нового лауреата Віктора Гонтаріва. Віктор Миколайович ще встиг побачити журнальну публікацію.... останню.... прижиттєву.

Однак ми вирішили залишити і матеріал у „Тімеї", який повинен був вийти раніше, майже без змін. Нехай це буде своєрідними „оплесками до вічності", як прийнято проводжати в артистичному колі справжніх майстрів. Віктор Гонтарів зробив достатньо, щоб ми відчували його завжди поряд, не тільки в авторських роботах, що залишив у великому світі майстер, але й на виставках його учнів.   

Отже, маємо усі підстави констатувати, що гонтарівська система живопису, його школа потужної живописної рефлексії, створений майстром механізм образотворчості, що так стрімко й без перешкод долає не тільки географічні й ментальні світи, а й світи соціокультурні і політичні, - нарешті отримали відзнаку не тільки серед кола шанувальників і знавців мистецтва; сьогодні це відзнака на загальнодержавному рівні.

Поруч з іменами Віктора Кулікова, Євгена Бикова, Віктора Сидоренка та інших, ім'я дійсного члена Академії мистецтв України Віктора Гонтаріва є знаком найяскравішої, неповторної, пізнаваної та особистісної системи живопису, унікального творчого дару й риторично- символістського феноменологічного змісту художньої творчості. І, між тим, це відкрита система творчості, що дозволяє  сполучати яскраву живописну ієрогліфіку з найрізноманітнішими схемами стінопису, майже нівелюючи чи нейтралізуючи при цьому розбіжності між монументикою живопису та його стінописними формами існування. Пляма, тон, колір, імприматурне тло, вишукана лінійно-ритмічна композиція, символічність форми, поєднується з внутрішнім геометричним синтаксисом картинної форми, тематизм, що не впадає в крайнощі літературності, поетика національного образу, методична й структурна ясність пластичного узагальнення і високоякісна риторичність художньої мови, - ось ознаки сучасного живописного метарефлексування над завжди болючими та важливими для людини темами. Темами, до яких Віктор Гонтарів завжди ставився з великою зацікавленістю: епічні образи козацтва, материнства, рідного села, історичні рухи в Україні і власна поетика "сакральних імен" України й Росії.

Такою і видалася, відзначена державною премією імені Т. Шевченка, серія робіт В.М. Гонтаріва (близько п'ятнадцяти) "Мій Гоголь" (2008). Кожна з них - не є ілюстрацією відомих сюжетів імпресіоністичної гоголівської прози, це власні роздуми над долею поета в світі, пошуки відповідей на питання творчості; образи взаємо-обміну художніми замислами й ідеї особливого художнього фокусу зору, через який мистець дивиться на повсякденний світ. Кожна з робіт майже емблематична і уособлює собою певну метафору, яка часто подається й через назву та допоміжний текст, що майстер вводить в площину композиційної будови як особливий і цілком притаманний живопису елемент.

Для нас обрання Віктора Гонтаріва лауреатом Шевченківської премії є не тільки відзнакою плідної праці харківського мистця, - це відзнака обраного ним засобу говорити про найважливіше в духовному житті людини; але ж це ще й відзнака різноманітної та цікавої роботи учнів майстра, що сьогодні починають певною мірою самостійну художню діяльність: Олега Омельченка, Катерини Таболіної, Романа Мініна, Олександра Зіньківського, Вадима Колтуна, Олени Котляр та багатьох інших.

Олег Коваль