Ми воду пили з однієї криниці.
Та криниця була привалена горою піску, на котрій ріс, відколи люди пам'ятають, бір. Ліс вирубали. Гору вивезли на будівництво. Одного дня на дні піщаного кар'єру екскаватор наштовхнувся на дубовий зруб. Ударили джерела живой води. Вода пахла віковою таємничістю, прихованою від нас історією, а ще - святістю. Звістка про звільнену живу криницю миттєво облетіла навколишні села, і люди потяглися да неї, вставали далеко до схід сонця і йшли причаститися дива, кропили себе, землю, хати, світлиці, немовлят. Люди просвітліли надією на волю, земля - ромашковим цвітом, половіючим житом.
Стежками до цієї криниці бігала і учениця Пісківської середньої школи Ніна Манько. Манько - це дівоче прізвище Ніни Виноградської. Тут, на Сумщині, вона написала і опублікувала свої перші вірші. Потім Ніна буде вчитися у Харкові, працювати в Росії, але звільнена криниця, стежки, протоптані до неї, що нагадували собою коріння, покличуть і приведуть ії знову на рідну землю, до рідної мови, до рідн пісні.
Ніна народилася у селі Межиріч у з діда-прадіда козацькій сім'ї. Співоча земля, співоча сім'я виколисали з дівчинки поетесу.