То правда була розкіш, адже голова ляльки виконувалася у складній техніці, що нагадує пап’є-маше: щоб виготовити голову ляльки, потрібно розчинену пудру з тертих перлин накладати шар за шаром багато разів... Тканина для лялькового одягу обов’язково виготовлялася спеціально, щоб візерунок був співмасштабний. Крихітне віяло, що тримає в руці імператриця, дійсно розкривається...Ще за тих часів ляльковий набір входив до приданого нареченої. Ясна річ, що такими коштовними іграшками дівчатка не грали щодня, а тільки на хіна-мацурі – Свято дівчат, або свято ляльок. Увесь рік дівчинка чекає на солодку мить, коли матуся урочисто дістане шухлядку и вони удвох будуть діставати цих красунь. Ці почуття дитини дуже гарно виразив Йоса Бусон

Ось, вийшли з шухлядки...
Хіба могла призабути
Пару святкових ляльок...

Такі набори виготовляються й сьогодні і так само коштують дуже дорого. Частіше за все, складається грошима родина і близькі родичі, щоб подарувати дитині таке свято (набір коштує від 10 000 до 30 000 доларів, якщо він виготовлений справжніми майстрами). Та що гроші, коли свято дитині забезпечено на все життя. Справа не просто в коштовній іграшці! Такі ляльки вимогливі, їх не можна дати дитині, аби б вона відчепилася від дорослих. Лялька потребує уваги і з боку дитини, і з боку дорослих. Матуся має збирати ляльок разом із донькою, вдягнувши білі рукавички і навчаючи у такий спосіб охайності. Через дайрісама мама має спілкуватися з донькою, грати разом із нею та її друзями. В цей день дівчата відвідують одне одного і маленька господарка дому має чемно привітати гостей, запросити їх до чаю із заварених квітів сакури, запропонувати солодощі... Розташувавшись біля лялькової Горки вони влаштовують дівчачий бенкет... Скільки в цьому святі любові до дитинства! Фотографія, де зафіксовано такий бенкет, була знята у 1942 році... Вже йшла війна ... Але можу заспокоїти: маленька господарка цього свята (пані Кобаяші) жива, стала фахівцем з історії ляльки і працює в Йошитоку...

Йошитоку – дім ляльки
Слід зізнатися, що одним з моїх найулюбленіших місць в Токіо є крамниця традиційної іграшки Йошитоку. Вона знаходиться на тому самому місці, де був зведений перший будинок ще 300 років тому. З тих пір родина Ямада веде шляхетний бізнес, підтримуючи зв’язки з такими ж династійними лялькарями. Для японців поняття династії святе, і якщо ми знаємо, що директор крамниці пан Ямада, що у 14-му поколінні володіє цією справою, то серед його клієнтів є родини, котрі є покупцями ляльок з цієї крамниці теж у 14-му поколінні...

Боже, як я люблю цей дім ляльки! На першому поверсі зал продажу,і з кожної вітрини мені посміхаються красуні в ошатних кімоно, насуплюють брови відчайдушні самураї, танцюють актори ... Тут уся старовинна Японія, про яку можна лише прочитати у давніх книжках, або... прийти до крамниці Йошитоку.

На 2 поверсі склад – спаковані чудо-іграшки, що чекають на своїх маленьких господарів. Але найцікавіше на 3 поверсі – тут розташовується колекція ляльок та знаходиться бібліотека. Це зал для дослідників, в першу чергу – працівників крамниці. Серед них є обов’язково наукові співробітники, що пишуть книжки про японську традиційну іграшку і Йошитоку їх видає. Директор крамниці пан Ямада, як і його батько, є автором кількох монографій з історії японської іграшки. Тут не тільки продають ляльок, а й досліджують, охоче влаштовують конференції, беруть участь в експертизі іграшки. Останнє – це абсолютно японська історія.

Навіщо потрібні експерти, або прощання з лялькою
По-перше, слід сказати, що японці поважно ставляться не тільки до коштовних дайрі-сама. Адже в ляльці частка нашого життя, тож викинути її на смітник неможливо. Не прийнято і передавати знайомим. Якщо іграшка коштовна, вона може передаватися як спадок по лінії матусі. Однак дівчинка з такою іграшкою хоча й бавиться, але дотримує ввічливу дистанцію, звертаючись до неї не інакше, як “пані бабціна (або матусина) лялька”.