Нині писати гнівливі відгуки про сучасне мистецтво вже не актуально: бути у андеграунді (« А Баба Яга против!..») ‑ вже давно запатентований винахід, ще й ризикуєш потрапити у опалу (як синя панчоха або «непродвинутий» ­ суспільство однаково не сприймає ні тих, ні інших). Та й шпильок на адресу нинішніх молодих митців відпускають за лаштунками виставкового світу вдосталь, аби ще перцю додавати. Говорити про те, що гучно називається contemporary art-ом, як про мерця - або добре, або ніяк - теж не видається найліпшою ідеєю. От і доводиться ставитися до нього, наче до власного сина-підлітка - хоч й шибеник, але рідний.

Справді, коли дивишся на сучасне українське мистецтво, іноді виникає відчуття, що воно переживає проблеми «перехідного віку»: намагається епатувати, робити гучні заяви, боротися проти соціальної несправедливості. Чого варті хоча б акції групи «Р.Е.П.», художники якої «ведуть діалог із суспільством усіма можливими засобами», як написав якось про них Віктор Михалевич. Питання в тому, чи в дійсності це є діалог? Чи не схожі усі ці «витівки» митців на спробу забутої дитини привернути до себе увагу?

Поки що суспільство відповідає сучасному мистецтву гучним мовчанням - мовчанням сильних світу цього, меценатів, художніх музеїв. Й як не жалівся Олексій Титаренко на відсутність в країні «злітної смуги» для арт-проектів, але за кілька років мало що змінилося: усі спроби провести дійсно масштабні фестивалі тримаються й досі на ентузіазмі самих організаторів, а деякі вже зійшли нанівець (хоча б сумна звістка про те, що Гогольфесту цього ріку не буде... «электричество кончилось»). Спроби примирити музейний простір з інсталяціями та іншими видами сучасного мистецтва теж виявилися марними - загадати кураторський проект «Нові історії» групи SOS'ka у Харківському художньому музеї, який завершився, ледь розпочатий. Звичайно, є ще у нас Non-Stop Media, доля якого уявляється, особисто мені, незрозумілою: минулорічний фестиваль вочевидь показав необхідність розширення власних масштабів, зміни формату. А це, знов-таки, залежить від того, чи проявлять спонсори до нього інтерес. Без швидкого й потужного фінансування проект може стати схожим на пружину, яку «перетримали», й вона, замість того, аби «вистрелити», просто трісне від напруження.

Подібна «гра у мовчанку» ніколи не буває безпідставною. Контемп у відповідь набув присмаку елітарності, чим й виправдовується при всіх розмовах про його дивний стан в Україні. Не всі розуміють! Виникає питання: чи то це наше суспільство ще «не доросло» до рівня сприйняття сучасного мистецтва, чи то наші «актуалісти» загралися у пошуки нового? Хоча у будь-якій ситуації завжди винуваті двоє, відверто кажучи, не схильна думати, що кількамільйонний організм здатен бути менш обачливим, ніж купка художників (які з нього, власне, й вийшли). Тому, можливо, останнім варто спробувати зрозуміти, чому глядач у нас й досі надає перевагу якісним (й не дуже) пейзажам, картинам «як на фотографії» і т.д., й зробити «поправку на вітер». Це не означає абсолютної відмови від якихось експериментів, ба, навіть провокацій (для урізноманітнення життя - треба ж відповідати духу часу), проте слід іноді озиратися на тих, кого годуєш результатами власних інсайтів, відчути відповідальність... Подорослішати, врешті-решт?

Олександра Осадча