У стінах НТУ «ХПІ» триває фотовиставка «Місто, яке ми втрачаємо». Виставка відкрилася 15 січня з нагоди ювілею політехнічного університету і продовжуватиметься до 10 червня 2010 р. Проект організований Етнографічним музеєм «Слобожанські скарби»  ім. Г. Хоткевича, кафедрою етики, естетики та історії культури «ХПІ» та студентським профкомом.

Дана виставка - це підбиття підсумків майже дворічної дослідницької роботи студентів університету на чолі з доцентом М.М. Красиковим, що полягала у фото- та відеофіксації старих будинків Харкова, збиранні інформації з їх історії та написанні есе. Необхідність такої роботи організатори виставки пояснюють тим, що «старий Харків буквально тане на очах; будинки XVIII - початку ХХ ст. або просто зносять, не цікавлячись ані їхньою історією, ані їхньою архітектурною цінністю, або перебудовують так, що будинок зовсім втрачає свій первісний вигляд!». Мета проекту - зафіксувати вигляд старовинних харківських будинків, кинутих напризволяще міською владою, та привернути увагу до проблеми збереження архітектурної спадщини міста.

Назва виставки «Місто, яке ми втрачаємо» звучить досить драматично, та, на жаль, вона не є перебільшенням. Старовинний Харків сьогодні - дійсно місто, яке ми втрачаємо, і, до того ж, у дуже стрімкому темпі. Адже надзвичайно мало уваги приділяється збереженню та реставрації архітектурних пам'яток минулого, надто бурхливо розвивається на їх «кістках» «мускулатура» великого та малого бізнесу, поглинаючи, немов губка, залишки міської історії, хоронячи їх під купами комерційного сміття. А втрачати таки є що. Кожен із будинків к. ХVIII-п. ХХ ст. складає невід'ємну частинку старовинного обличчя Харкова. Кожен з них, маючи індивідуальний архітектурний образ, вже сам по собі - обличчя, за яким ховається власна історія. Але зараз живописний портрет Харкова ХІХ ст. потроху втрачає свої характерні риси, поступово перетворюючись на безликий конструктор лего, з однотипних кубиків якого за єдиним зразком сьогодні ліпляться всі «нові обличчя» старих міст.

Таким чином, даний проект - то не лише архітектурно-історичні розвідки, не просто зображення будинків із супровідними текстами, а ціла портретна галерея, що розповідає історію Харкова  «в лицях». «Пустые глазницы окон в черепных коробках брошенных домов по вечерам кажутся обитаемыми: такая тоска-грусть в них сидит!» - спостерігає  науковець і поет Михайло Красиков. І дійсно в якийсь момент хочеться задати питання за прикладом одного з учасників виставки: «Кто ты, дом № 27?», такими живими на мить здаються сумні і мовчазні руїни старих будівель.

Молоді автори, що прийняли участь у виставці, - не фотографи, архітектори, чи культурологи, а майбутні спеціалісти технічної сфери. Проте від того, що їх робота не професійна, вона стає лише ціннішою - зміст не схований за формальною бездоганністю, завдяки дещо наївній подачі ще краще прочитується щирість наміру та ідея. Є щось по-справжньому зворушливе у цих розмальованих від руки ватманах. Вони виконують подвійне завдання - не лише фіксують зникаючу історію, а й зачіпають душу, звертають увагу на проблему, даючи зникаючому шанс на порятунок. І якщо цей та подібні проекти матимуть успіх і досягнуть своєї мети, є надія, що за сумною назвою «Місто, яке ми втрачаємо» невдовзі можна буде побачити новий зміст - «Місто, яке ми зберегли».

Наталія Маценко