Ми воду пили з однієї криниці.
Та криниця була привалена горою піску, на котрій ріс, відколи люди пам'ятають, бір. Ліс вирубали. Гору вивезли на будівництво. Одного дня на дні піщаного кар'єру екскаватор наштовхнувся на дубовий зруб. Ударили джерела живой води. Вода пахла віковою таємничістю, прихованою від нас історією, а ще - святістю. Звістка про звільнену живу криницю миттєво облетіла навколишні села, і люди потяглися да неї, вставали далеко до схід сонця і йшли причаститися дива, кропили себе, землю, хати, світлиці, немовлят. Люди просвітліли надією на волю, земля - ромашковим цвітом, половіючим житом.
Стежками до цієї криниці бігала і учениця Пісківської середньої школи Ніна Манько. Манько - це дівоче прізвище Ніни Виноградської. Тут, на Сумщині, вона написала і опублікувала свої перші вірші. Потім Ніна буде вчитися у Харкові, працювати в Росії, але звільнена криниця, стежки, протоптані до неї, що нагадували собою коріння, покличуть і приведуть ії знову на рідну землю, до рідної мови, до рідн пісні.
Ніна народилася у селі Межиріч у з діда-прадіда козацькій сім'ї. Співоча земля, співоча сім'я виколисали з дівчинки поетесу.
У своїй першій книжці "А зорі пахнуть полинами" Ніна Іванівна Виноградська іде від дуже простого, кожному зрозумілого, але такого людяного, прекрасного, задушевного, поетичного:
...Із електрички ранком раннім
я знов до матері іду.
Несу я їй м'яку хлібину,
Пакет кефіру, молока...
І поцілує, і пожурить,
Спита про внуків, помовчить.
Подасть борщу, нарве цибулі
І жити правильно повчить.

Із цього, повного чару зерна, вибухають повнозорі колоски продовження чар любові до рідного краю.

Ви приїдьте на Сумщину в ясну годину.
Ми на Супісок підем, посидим у гаї.
Із собою візьміть всю велику родину
Хай побачать, в якому ми виросли краї.

Поетеса і пісня - єдине ціле. Вона іде по життю, не розлучаючись з нею. Залюблена у земляків, у рідну Слобожанщину, прекрасним голосом вона зачаровує, закохує у свою пісню. Героїня ії поезії - жінка, яка сповнена глибокого, прекрасного людського почуття - кохання.
Біжу назустріч вітру і тобі
І холоду від радості не чую.
Скажи мені, любов моя, в журбі
Чи в щасті наша доля заночує?

Навіть вірші про біль у неї мають оздоровлюючу силу. Вони настільки сонячні, що навіть очерствіле серце пробуджують до любові. Цей світлий біль не вбиває, а народжує людяність, віру у добро і щастя.
Якщо колись, як вже мене не буде,
Застогнеш ти від болю і розпуки,
Згадай мене, нехай аж стисне груди.
Як і тоді тобі подам я руку.

Краса ії поезії-любові - красиві діла. Людина, яка любить - дуже сильна людина. Добре серце поетеси вже збудило до любові не одне серце. Антон Козлов, прочитавши вірши Ніни Виноградської, вже не зміг не бути поетом і заспівав вірші поетеси російською мовою:
И как же нам соединить миры,
Чтобы в разлуке оставаться верным,
Чтоб вместе быть до смертной той поры.
Ответь мне, жизнь, придумай... Я поверю.

Адже більшого щастя на світі, ніж кохання, не існує.

Віктор Кулик,
Член Національної Спілки письменників України.