Віктор Володимирович Погорелов - художник самобутній. Від перших самостійних кроків у творчості, які він почав робити ще наприкінці 60-х будучи учнем харківської «рєпінки», художник був налаштований на пошук свого, не схожого на інші творчого шляху...  10 жовтня 2007 року «за значительный личный вклад в развитие украинского изобразительного искусства, весомые творческие достижения и высокое профессиональное мастерство» указом Президента України В. Погорєлову було присвоєно почесне звання «Заслужений діяч мистецтв України». А до цього був шлях. Шлях довжиною в одне творче життя.

Віктору багато в чому таланило з дитинства. Його мистецька родина (батьки були архітекторами) належала до тих верств харківської інтелігенції, на чиїх кухнях в ті вже далекі часи іноді можна було почути спогади сусідів про несправедливо забутих спільнотою художників і культурних діячів 20-х та побачити привезені родичами та друзями з-за кордону мистецькі журнали, сторінки яких розкривали інший від тогочасного мистецький світ, який чомусь одразу сприймався як справжній. Та й з вчителями щастило. Спочатку, ще наприкінці 60-х, обдарований юнак, що був вихованцем «рєпінки», став частенько заходити до відомої як на той час художньої студії при Будинку Архітекторів під керівництвом Віталія Івановича Лєнчіна. Це сьогодні Лєнчін є викладачем «рєпінки». А на той час його студія, що була таким собі альтернативним осередком початкової художньої освіти в Харкові, мала репутацію «ідеологічно нестійкої» організації - «формалістичні вправи» були звичною роботою. Можливо саме з практичних міркувань батько Віктора перервав ці зустрічі суворою забороною, не безпідставно боячись за майбутню художню кар'єру сина.

І після вступу у 1971 році до Харківського художнього інституту щаслива зірка подарувала йому зустріч із Вчителем - Борисом Косаревим. В той час вже семидесятип'ятирічний Борис Васильович - Лауреат Сталінської премії, професор створеної 1963 р., після реорганізації Харківського художнього інституту у художньо-промисловий, кафедри Внутрішнє оздоблення будівель (на базі якої згодом виникне кафедра монументально-декоративного мистецтва), виховував молодь в традиціях, м'яко кажучи, дещо відмінних від «стандартів»  тогочасної радянської художньої освіти. Він давав студенту свого роду можливість вибору - чи то бути як всі, чи спробувати бути іншим. Не всім це вдавалось (та й не всім то було потрібним), але деякі все ж ставали «обранцями». Віктор Погорєлов - один з них.  Дослідження творчого спадку та вивчення педагогічної діяльності Бориса Васильовича є одним з назрілих і актуальних (ще й наскільки актуальних!) питань для харківських дослідників. Одначе, В. Погорєлов дійсно має право називати себе його учнем, оскільки через деякий час від початку занять Віктор увійшов до розряду улюблених учнів Майстра. Неофіційні «позаурочні» індивідуальні заняття з Б. Косаревим, спрямовані на вивчення та закріплення законів «формальної мови» на прикладі абстрактних композицій, В. Погорєлов згадує з особливою теплотою. 

По закінченні ХХПІ у 1976 році та отримавши диплом «Художника монументально-декоративного розпису» В. Погорєлов, шукаючи свою нішу у мистецтві, прагне працювати різнопланово. Окрім традиційних, як для того часу, творчих підходів, його вабить абстракція.

Його нефігуративні роботи кінця 70-х мали таємний успіх, але для самого художника не приносили жаданого результату - визнання.

Своє ставлення до «дитячих забаганок», якими Віктор Володимирович тривалий час вважав цю маловідому сторінку його творчості, він перегляне лише на межі 80-х - 90-х, коли його нефігуративні роботи 70-х були придбані відомим колекціонером. Наприкінці 1990-х художника запросили до участі у кураторському проекті О.Титаренка «Нефігуративний живопис (1950 -1990)», що відбувся в рамках грандіозного проекту «Мистецтво України ХХ століття». Цілком справедливо зауважив куратор, що роботи, подібні до представленого «Континенту» В. Погорелова, «збереглися як хвилюючи ознаки часу», виступаючи  як «майже маніакальне прагнення до глибини, антисовковості». Нажаль, «Континент» все ж таки «уплив» в США, щоправда, не в начальному варіанті 70-х, а в авторській копії 90-х (у 2008 році митець повторить його ще раз - так виникають серії, роботи яких віддаляє різниця в понад десять років). На початку 90-х, коли українських живописців охопила «третя хвиля» відвойованої любові до нефігуративного живопису, В. Погорєлов, «перехворівши» абстракцією десятиліттями раніше, працював у стилі, який з гордістю міг назвати «своїм».

Авторський почерк В.Погорелова формувався у 80-х, коли митець багато працював як монументаліст, отримуючи замовлення на монументальний розпис значних громадських та промислових споруд. На жаль, декотрі з цих об'єктів сьогодні є не доступними для дослідників, а то й зовсім знищеними.

Проте, ознайомившись з деякими (хоч і в репродукціях), беремося стверджувати, що саме в них відбувалося професійне визрівання митця, «шліфувався» його творчий почерк, збагачувалося його вміння показати «історичний» (в розумінні «конкретний») час сюжету-події як свого роду метафізику вічності.

Цікаво відмітити, що працюючи паралельно до виконання великих замовлень як живописець-станковіст, художник ніби проживав ще одне  життя - в дусі «ліричного індивідуалізму», чужинного монументальності як такій.

Звідси й така цікава і не надто знайома сьогоднішньому глядачу і досліднику сторінка його творчості поч. 90-х. Просякнуті семіотичним контекстом, що чи не завжди спричиняє «здатність художньої думки вбирати у себе екзотичні зовнішні системи мислі та ідеології, залишаючись в межах власних знакових систем», полотна «Дзеркала» (1991), «У синій шафі» (1993), «Пробудження (1993)» та ін. увібрали та відбили усю складність тогочасного буття, по суті, спостерігаючи її в «суєті суєт» людського існування.

Саме в цих творах чітко вимальовують розвиток «живописної пластики» мистця від «нової експресії» 90-х до власного «вільного стилю» сьогодення.

Утім, цим не вичерпувалися «творчі грані» В. Погорелова вказаного часу. Саме тоді, коли митець лавірував поміж великими замовленнями та випробовуванням власних сил, пожвавлюється його інтерес до так званої «української теми», яка стане визначальною майже на ціле десятиріччя.

Він - потомок козацького роду, який так щиро переймається долею та історією свого народу, завжди був схильним поетизувати окремі мотиви і теми з фольклору, народного епосу, побуту. І якщо на порозі сорокаріччя В. Погорєлова більш турбували загальнолюдські проблеми на кшталт «Be or not to be?», то вже зрілий майстер прийшов до національно забарвлених образів. Причому, його козацькі та жіночі типажі позбавлені патетики «фольклоризму», від них не віє «шароварщиною».

Загальновідомо, що на межі 80-х - 90-х років ХХ століття провідною ідеєю нового українського мистецтва бачилася живописна виразність, охрещена критиками «постмодерністським необароко», <...> яка надала живопису важковагової експресії, міфологічного багатослівності та надлишкової кольоровості й фактурності (О. Соловйов). Багато хто з дослідників мистецьких процесів того часу підкреслював, що необароко слід вважати феноменом, який може влучно охарактеризувати сучасність. Зокрема, у праці О. Калабрезе «Епоха бароко», де фігурує саме така думка, серед основних принципів, які генерують необароко, автор називає «надлишок, фрагментарність і ілюзію хаотичності через мотиви порожнечі та відсутності», підтверджуючи тим самим, що в художній культурі (в тому числі і в мистецтві) необароко фігурує як лоск і чуттєвість форм, цитування і вплив, прикрашальна декоративність, динамізм  та змінюваність, вибагливість та сентиментальність, природність та нереальність і т.п.

З наведеного вище стає зрозумілим, що, в загальних рисах, «маркування» творчості В. Погорелова як «барокової» (або, скоріше, «необарокової»), має свої підстави. Особливо це стосується його спадщини другої половини 90-х - початку 2000-х, коли для підкреслення саме національного колориту монументальних розписів та живописних полотен художник послуговувався окремими принципами «мови бароко», як то ескізність, просторові діагональні побудові, вільний малюнок та ракурси, що створюють ілюзію руху. 

Зазначимо, що для В. Погорєлова важлива не лише «зовнішня змістовність», що може бути вичерпана сюжетами та образами його творінь, але «змістовність внутрішня», той епічний світ українського духу, що постає з середини самого живопису. Для нього таке поєднання змістовності та образності є своєрідним знаходженням в межах «барокової гри», зверненням до системи «барокового універсалізму» (М. Ольховик), що «базується на універсаліях: «чудне та містеріальне», драматичне, героїчне та сумне, сміхове, прекрасне як морально-корисне». Творам «Козацького циклу», як і циклу «Людські пристрасті», властивий так званий «духовний синкретизм» (М. Ольховик), що у творчості В. Погорелова виступає універсалістичним принципом художньо-образної «системи бароковості» в єдності її мистецьких та філософсько-етичних вимірів, що проступають через опоетизування фольклорно-побутових мотивів, змалювання козацьких та жіночих образів, містеріальність вогневої та повітряної стихій тощо.

Саме через це В. Погорєлову, як і більшості сучасних (в сенсовому плані) митців, є властивим не стільки поступ (звернення) «до бароко», як зростання «від бароко» - через безпосереднє осмислення його образного та художнього ладу, асимілювання конкретних принципів в авторській мові в цілому, які, інтегруючись з «духом епохи», набувають стилетворчих ознак та отримують транскультурне значення. А тому його творам, з одного боку, властиві притаманні бароковому художньому мисленню гумористичність, театральність, дивовижність та містеріальність, але з іншого - їм відмовлено в багатобарвності, мальовничості («живописності») та ілюзорній просторовості. Більше того, в циклах «Людські пристрасті» (2006), «Дитячі ігри» (2007), «Пазли» (2008), окремих творах 2009 року (зокрема, на гоголівську тему) та ін., при видимій подібності художньої мови до барокової, відбувається помітний поворот до стискання (навіть «сплющення») картинного простору, його своєрідної «компресації».

І в цьому - глибина художнього задуму. Ймовірно саме так художник прагне передати одну з цікавих проблем «сучасного дуалізму» - принципову невідповідність неосяжної величі не вимірюваних справжніх людських взаємовідносин з обмеженістю (в розумінні «можливо виміряти») матеріального світу, категоріями якого не можливо відобразити усю глибину людинолюбності та щирості у взаєминах. Начертані динамічними лініями композиції явно з іншого світу, а тому не співвідносяться (і не можуть поєднатися) із світом ЦИМ. Звідси такі неминучі «виходи за», майже «випирання» мас на глядача (особливо в багатофігурних композиціях). Утім при цьому зберігаються окремі принципи «барокової» системи художньої образності, яку Погорєлов цілеспрямовано вживає поруч із властивою для українського барокового дискурсу структурою провідних мотивів, образів і топосів. Для нього бароко - метамова національного художнього мислення, основоположний принцип феноменології ідентичності в українському мистецтві.

Наталя МАРХАЙЧУК