Портрет художника

Віктор Погорелов: штрихи до портрету митця

Виктор ПогореловВіктор Володимирович Погорелов - художник самобутній. Від перших самостійних кроків у творчості, які він почав робити ще наприкінці 60-х будучи учнем харківської «рєпінки», художник був налаштований на пошук свого, не схожого на інші творчого шляху...  10 жовтня 2007 року «за значительный личный вклад в развитие украинского изобразительного искусства, весомые творческие достижения и высокое профессиональное мастерство» указом Президента України В. Погорєлову було присвоєно почесне звання «Заслужений діяч мистецтв України». А до цього був шлях. Шлях довжиною в одне творче життя.

Віктору багато в чому таланило з дитинства. Його мистецька родина (батьки були архітекторами) належала до тих верств харківської інтелігенції, на чиїх кухнях в ті вже далекі часи іноді можна було почути спогади сусідів про несправедливо забутих спільнотою художників і культурних діячів 20-х та побачити привезені родичами та друзями з-за кордону мистецькі журнали, сторінки яких розкривали інший від тогочасного мистецький світ, який чомусь одразу сприймався як справжній. Та й з вчителями щастило. Спочатку, ще наприкінці 60-х, обдарований юнак, що був вихованцем «рєпінки», став частенько заходити до відомої як на той час художньої студії при Будинку Архітекторів під керівництвом Віталія Івановича Лєнчіна. Це сьогодні Лєнчін є викладачем «рєпінки». А на той час його студія, що була таким собі альтернативним осередком початкової художньої освіти в Харкові, мала репутацію «ідеологічно нестійкої» організації - «формалістичні вправи» були звичною роботою. Можливо саме з практичних міркувань батько Віктора перервав ці зустрічі суворою забороною, не безпідставно боячись за майбутню художню кар'єру сина.

ВІКТОР ГОНТАРІВ: погляд у безсмертя

Мій ГогольУ березні 2009 року,  в дні святкування 195-ї річниці з дня народження Тараса Шевченко, відбулося вшанування лауреатів Державної премії ім. Т. Шевченка, серед яких знане місце посів відомий харківський художник, один з фундаторів сучасної школи монументального живопису в Україні й Харкові - Віктор Миколайович Гонтарів.

Від редакції. Так починався матеріал, який ми готували як вшанування з нагоди великої державної відзнаки, але вийшло, що основні сили „кинули" на вихід номеру журналу „Аnima rerum", також з великою статтею, в якій лауреат-„шевченківець" Степан Сапеляк звертався до творчості нового лауреата Віктора Гонтаріва. Віктор Миколайович ще встиг побачити журнальну публікацію.... останню.... прижиттєву.

Однак ми вирішили залишити і матеріал у „Тімеї", який повинен був вийти раніше, майже без змін. Нехай це буде своєрідними „оплесками до вічності", як прийнято проводжати в артистичному колі справжніх майстрів. Віктор Гонтарів зробив достатньо, щоб ми відчували його завжди поряд, не тільки в авторських роботах, що залишив у великому світі майстер, але й на виставках його учнів.   

Отже, маємо усі підстави констатувати, що гонтарівська система живопису, його школа потужної живописної рефлексії, створений майстром механізм образотворчості, що так стрімко й без перешкод долає не тільки географічні й ментальні світи, а й світи соціокультурні і політичні, - нарешті отримали відзнаку не тільки серед кола шанувальників і знавців мистецтва; сьогодні це відзнака на загальнодержавному рівні.

Окна в вечность

Александр Фёдорович ПРОНИН Витраж – особый вид искусства. Не просто набор цветных стекол, а попытка выразить высокие материи, соединить Земное и Небесное, чтобы они стремились навстречу друг другу через высокие оконницы храмов. И даже когда витраж стал достоянием не только церкви, некий высший отсвет как будто остался в светских сюжетах, придавая помещению с витражами особую силу и смысл.
Харьковский витраж немыслим без имени человека, который возродил высокое искусство в нашем городе. Александр Фёдорович ПРОНИН родился 31 октября 1934 года на Волге, в Казани, но именно Харькову суждено было сыграть в его жизни судьбоносную роль.

В Харьков А.Ф. Пронин приехал в 1959 году после окончания Казанского художественного училища и армейской службы в Германии, где мог любоваться великолепием готических соборов с обилием разнообразных витражей. Поступив в Харьковский государственный художественный институт, встретил любовь всей своей жизни – Галину Владимировну Тищенко, которая стала для него музой, другом и единомышленником. С нашим городом была связана вся творческая и профессиональная жизнь мастера. Учеба во многом определила творческую индивидуальность художника, способствовала развитию опытного педагога и организатора.